(Невідомі) Крути: героїзм захисників України на фоні поразки влади.

Під час наступу більшовицьких військ на Київ в останні дні січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині відбувся бій між загоном юнкерів з військового училища, київськими студентами та гімназистами, яких атакували переважаючі сили російських червоногвардійців і балтійських моряків.

Кількість загиблих українців і червоних росіян, а також похованих на Аскольдовій могилі захисників станції постійно змінюється. У радянський час тему Крут суворо забороняли. Надійної та перевіреної в архівах інформації й сьогодні зібрано мало, історія бою окутана легендами та міфами (наприклад, про 300 загиблих українців і порівняння бою з грецькими Фермопілами). Тож і наша стаття не є істиной в останній інстанції.

Лише за тиждень до цього бою Центральна Рада почала обговорення IV Універсалу, який проголосив Українську Народну Республіку "самостійним, ні від кого не залежним, вільним, суверенним державою українського народу". Українська влада майже 50 днів виношувала цей документ після того, як владу в Петрограді захопили більшовики. На території колишньої Російської імперії повним ходом йшла Громадянська війна…

Деякі історики відзначають складне військово-політичне становище новоствореної держави та помилки командування. І що це завадило втілити положення IV Універсалу. Насправді основними факторами поразки першого етапу Української революції 1917—1921 років були як кричущий непрофесіоналізм політиків з соціалістичного уряду УНР, так і незрілість української селянської маси, яка більше вірила брехливим прокламаціям більшовиків.

Більше 100 років тому в Києві широкі маси залишалися чужими ідеї національного відродження. Український історик у діаспорі Ісидор Нагаєвський писав: "Революція 1917 р. застала Наддніпрянщину скаліченою духовно, культурно, національно… Тільки селянська маса залишалася українською, а всі інші верстви були денатуралізовані… більшість населення українських міст — це був пришлий, чужий нам елемент".

Практично всі лідери Центральної Ради, а потім УНР до самого прийняття IV Універсалу продовжували вірити в незмінність федеративних зв'язків з Росією, у "братство народів". Молоді романтики з соціалістичного уряду прикривалися сивою бородою видатного історика, але абсолютно нікудишнього політика Михайла Грушевського. У останньому, "незалежному" IV Універсалі вони вирішили пограти в соціальну демократію, оголосивши про вибори в "народні ради", підтвердили закон про передачу землі селянам без викупу. Але російські більшовики завжди були на крок попереду.

"Природа любить економію: коли Україна вустами своїх революційних лідерів хотіла робити те ж, що й Росія, то виявилося, що публіка віддає перевагу оригіналу, а не поганому плагіату", — писав мислитель, теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов.

І головне: лідери УНР своїми ж руками зимою 1917—1918 років знищували армію, маючи намір замінити її міліцією. Полковник Віктор Павленко, який організовував гвардію УНР, був змушений звільнитися, отримавши в кінці 1917 року такий відповідь у Військовому секретаріаті: "Армія була дотепер і буде в подальшому знаряддям пануючих класів".

Усі сформовані частини демобілізували. Селяни, які становили більшість військових, поїхали ділити десятини. А ще влітку 1917 року під рукою Центральної Ради на Південно-Західному фронті Першої світової війни були сотні тисяч штиків. У той час бойові частини стрімко "українізувалися". Взимку розформували 1-й Український корпус (40 тисяч вишколених, добре озброєних воїнів), яким командував майбутній гетьман Павло Скоропадський.

Усе це "роззброєння" відбувалося в часи тотальної Великої війни в Європі, коли справу вирішували не переговори з історичним ворогом і дебати під куполом Педагогічного музею (нині Київський міський дім учителя), а гармати, кулемети та воля до опору. І в цей доленосний час уряд Радянської Росії розпочав відкриту агресію проти УНР.

"На початку січня 1918 року більшовицькі війська з Росії увійшли в Україну і рушили на Київ під прапором віртуальної держави, проголошеної в Харкові, яка в підсумку стане столицею Радянської України", — пише Сергій Плохій у книзі "Врата Європи".

У Київ рвалися три більшовицькі армійські групи під командуванням лівого есера, підполковника Михайла Муравйова. Крок за кроком червоні захоплювали міста на Лівобережжі. Армійські підрозділи УНР розпадалися під ударами більшовиків або переходили на їхній бік.

Після втрати 20 січня 1918 року Полтави військове командування УНР вважало, що головний удар слід очікувати з цього напрямку. Залізничні шляхи були пошкоджені воїнами Гайдамацького коша Слобідської України під керівництвом Симона Петлюри. Однак червоні вирішили змінити напрямок головного удару і перекинули війська під Бахмач. Звідти через Ніжин і Бровари був прямий шлях на Київ.

Загальна кількість українського війська на цьому відрізку фронту не перевищувала 700 штиків (до 450 юнкерів, до 130 студентів і гімназистів та 80 місцевих добровольців — "вільних козаків") під командуванням сотника Аверкія Гончаренка. На їх озброєнні було 16 кулеметів, бронепоїзд і залізнична платформа з гарматою та кулеметом.

У Вспомогальному Студентському курені були студенти-добровольці з Українського народного університету, Київського університету ім. святого Володимира та учні старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії, слухачі фельдшерської школи (більшість з них не мали бойового досвіду і навіть військової підготовки, як юнкери).

29 січня українські бійці зайняли оборону по обидва боки залізниці поблизу станції Крути між Бахмачем і Ніжином і більше шести годин стримували атаки загонів петроградських, московських червоногвардійців і балтійських матросів (близько 5600 шти