Брестський мир 1918 року: другий, але так і не використаний шанс Української Центральної Ради.

Пізно ввечері 9 лютого 1918 року в Брест-Литовському, де розташовувався штаб німецького командування Східного фронту, відбулося підписання сепаратного мирного договору між країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Українською Народною Республікою. Це був перший мирний договір в рамках Першої світової війни (1914—1918).

Історія Брестського мирного договору багатошарова і мала чимало підводних каменів. Мирні переговори в цьому місті розпочалися після ініціативи, озвученої 3 грудня 1917 року урядом Радянської Росії — Радою народних комісарів, яка в умовах початку громадянської війни на території величезної імперії була змушена шукати взаєморозуміння з наступаючими німецькими та австро-угорськими військами.

Східний фронт Першої світової війни з російської сторони практично розвалився. Однак громадянська війна вже охопила й територію України, де в Харкові було оголошено про створення радянського уряду, підтримуваного російськими більшовиками. Отже, першим кроком у цих переговорах стало підписання перемир'я 15 грудня 1917 року між петроградським урядом та державами Четверного союзу. Ленін і Троцький всіляко відтягували підписання договору, хоча їх обіцянка якнайшвидше укласти мир після майже трьох з половиною років кривавої війни, що забрала життя багатьох мільйонів людей, мала значну підтримку робітників і селян. І не лише в російських губерніях, а й у Лівобережній Україні.

25 грудня 1918 року в Брест завітала й делегація українського уряду, яка намагалася з перших кроків мати незалежну позицію, оголосивши, що Україна "визнає для себе обов’язковим лише той мир, який буде підписаний представниками українського уряду". Відтягування підписання договору більшовиками пов’язувалося з намаганням маріонеткового уряду в Харкові за допомогою штиків червоногвардійців та моряків-балтійців оволодіти якомога більшою частиною території України. У випадку остаточної перемоги російських окупантів українська делегація вже б автоматично втратила легітимність – з ким тоді вести переговори?

Розпочалася свого роду гонка, в якій представники українського уряду, які не мали жодного дипломатичного досвіду, виявилися більш спритними. Український соціал-революціонер, 26-річний міністр закордонних справ УНР Микола Любинський так відповідав на докори червоних московитів (яких вважав нелегітимною владою) щодо повного військового поразки УНР та непрацездатності київських делегатів: "Гучні заяви більшовиків про абсолютну волю народів Росії – це лише грубі, демагогічні заяви. Уряд більшовиків, яке розігнало Установчі збори та спирається лише на штики, ніколи не наважиться застосувати в Росії справедливі принципи права на самовизначення, тому що воно добре знає, що не лише численні республіки – Україна, Донеччина, Кавказ та інші не визнають своєю владою, але й сам російський народ відмовляв їм у цьому праві". (На жаль, як і багато прихильників соціалістичних ідей в Україні, Микола Любинський у 1920-х роках залишився в УСРР, працював у ВУАН, був арештований за "справою Українського національного центру"; розстріляний в урочищі Сандармох 8 січня 1938 року).

Насправді ситуація була вкрай складною. Після того, як в кінці січня 1918 року, після трагічного бою під Крутами, була завершена окупація більшовиками Лівобережної України, війська під командуванням підполковника Муравйова наблизилися до Києва і почали бомбардування міста. 8 лютого, тобто саме в день підписання мирного договору в Бресті між УНР та державами Четверного союзу, червоні банди вдерлися до Києва, де почалася кривава вакханалія, в якій загинуло кілька тисяч городян.

Український історик Станіслав Кульчицький зазначав: "На відміну від укладеного пізніше (3.03.1918) мирного договору з Росією (більшовицькою. — С. М.), договор між Україною та Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, викликаних війною, обмінювалися військовополоненими та зобов’язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов’язання УНР були цілком конкретними: за першу половину 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою масою), іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину".

Незважаючи на те, що підписання договору в Бресті змусило червоних росіян відступити з усіх українських земель, військова допомога німецьких та австро-угорських військ мала всі ознаки окупації. І з цим важко не погодитися. Україна була поділена на дві зони. Більша частина України, Крим та Донбас опинилися під контролем Берліна, а Поділля, південна Волинь, Херсонщина та частини Катеринославщини – Вени.

1-2 березня 1918 року разом з німецькими військами в Київ повернулося уряд УНР. Однак повернення української влади фактично на штиках іноземних військ не викликало особливого захоплення у городян. "Після трагічного досвіду більшовицької окупації жителі Києва сприйняли повернення Центральної Ради без особливого ентузіазму. Її безпорадність перед радянськими військами обернулася масовими жертвами серед місцевого населення. Тим не менш, зрозумілішим був її союз з німецькими та австрійськими військами – запевнення, що вони йдуть на Україну для того, щоб "знищити безлад і безвладдя" і "завести спокій та добрий лад на нашій землі", не допомогло. В очах багатьох мешканців України власне Центральна Рада становила символ "безладдя і безвладдя", — писав український історик Ярослав Грицак у "Нарисі історії України".

Євген Коновалець, майбутній лідер Організації українських націоналістів, а на той час командир корпусу Січових стрільців, у своїх спогадах писав: "Найбільше ми постраждали від нашої віри в провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувалися в наших